Все далі і далі відходять у минуле події Великої Вітчизняної війни. Уже виросло не одне покоління, яке про війну знає лише із кінофільмів, книг та розповідей учасників та очевидців подій 1941 – 1945 років. Загоїлись рани землі, та в душах тих, хто пережив тяжкі випробування, будуть жити спогади про великий подвиг народу, про жертви заради Великої Перемоги. Мало залишилось ветеранів, які б розповідали молоді про війну.

Підручники з історії наводять сухі цифри, часто перекручуючи події.

Тому так важливо відновити добру пам'ять про людей, що віддали свої життя за наше мирне сьогодні, побороли фашизм.

І якою б не була влада в Україні, вона повинна завжди дбати про вшанування пам’яті загиблих, організувати догляд за усіма могилами, в яких поховані солдати війни. На жаль, за амбітними словами про процвітання України теперішніх керівників різних рівнів ховаються вимираючі села, розвалені будівлі колишніх колгоспів, дитячих садочків, шкіл, знищені або забур’янені святі місця де знаходяться поховання воїнів Великої Вітчизняної війни.

Особливо це стосується невеликих сіл у яких все менше залишається населення.

Так в селі Братениця В-Писарівського району, останніми роками майже заросла стежка до обеліску Героя Радянського Союзу, Астраханцеву Сергію Васильовичу, який загинув смертю героя у нерівному бою з фашистами.

Школярі Братеничанського НВК за вагомої підтримки РК КПУ цієї весни відновили шефство над пам’ятником. Уже прибрана територія, побілені дерева.

Устає сонце. Прокидається природа. Пробуджуються і люди моєї Батьківщини. Ось робить свої перші кроки мале хлоп’я. Воно тягне свої маленькі рученята до сонця і посміхається. Вибігла мати і кинулась до дитини: «Синочку мій!» Скільки любові і гордості, теплоти і ніжності у цих словах!

І мимо волі згадується інше. Тоді ці слова говорили майже всі матері нашої країни, але вони вимовлялись не так.

- Синочку мій, - казала одна, проводжаючи сина на фронт.

- Синочку мій! – зойкала друга під завивання падаючої бомби.

- Сину мій! – ридала мати повішеного партизана.

- Синку мій, - тихо голосила виснажена сльозами й голодом жінка над могилою свого померлого від голоду сина…

А мені зараз хочеться крикнути: «Люди! Зробіть усе, щоб нині щаслива жінка не стала нещасною! Люди! Відверніть війну!»

… Червневий день 1941 року.

Почалася найтяжча з усіх воєн, які коли-небудь знала світова історія. Палахкотіли оповиті полум’ям прикордонні застави, стримуючи натиск фашистської навали, стікали кров’ю бійці. Руйнуючи все на своєму шляху, війна загрожувала найдорожчому в житті кожного з нас – Вітчизні.

Хочу розповісти історію про події, що сталися у нас на Великописарівщині.

Спекотний липневий день 1943 року…

Зранку відбили «голу атаку» - п’яні німці в нижній білизні з автоматами в руках йшли на повний зріст. Трохи пізніше «солдатське радіо» швидко сповістило по траншеях: гітлерівців суворо наказано, усіх «пляжників» розстріляли із кулемета бійці Астраханцева. Тільки встигли обговорити цю новину, як атака почалася у центрі.

Фашисти знову не пройшли. З ворогом бився на Великописарівщині старший лейтенант Сергій Астраханцев, нагороджений пізніше орденом Червоної Зірки.

8 серпня 1943 року… Фашистські «тигри» перейшли в контратаку біля села Шевченково, прагнули вбити «клинець» між частинами нашої наступаючої дивізії. Старший лейтенант Сергій Астраханцев, оцінивши ситуацію, підняв свою роту на ворога.

Він ішов з автоматом в руках. Не чекаючи такого опору, фашисти відійшли на вихідні позиції, залишивши убитих і поранених, продовжуючи обстрілювати наших бійців із усіх видів зброї. Не дивлячись на це, старший лейтенант перегрупував сили і продовжував вести атакуючих вперед. Щоб зупинити бійців, фашисти знову кинули в бій три танки.

Сталеві потвори йшли на роту Астраханцева. Жорстокий і мінометний вогонь наносив відчутні втрати піхотинцям. Тим часом командир роти Астраханцев віддав наказ бійцям вести вогонь по ворожій піхоті, а сам вступив у нерівний бій із танками. Вибравши зручну позицію, Астраханцев із протитанкової гармати підбив дві ворожі машини. Був поранений, але продовжував вести вогонь і командувати бійцями. Він загинув під гусінню третього танку.

Останніми словами командира був наказ: «Уперед, за Батьківщину, орли!»

25 червня 1944 року указом Президії Верховної Ради СРСР Сергію Васильовичу Астраханцеву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

За наше майбутнє відав життя Сергій Астраханцев, мужність якового є взірцем для нас. Подвиг старшого лейтенанта піднявся високим пам’ятником мужності і героїзму у селі Братениця Великописарівського району Сумської області України.

Ідуть люди до пам’ятника. Ідуть, щоб віддати шану і поклонитися героєві, який віддав своє життя за щастя майбутніх поколінь.

                                                      Таненкова Надія Олександрівна